ДЕРЖАВА І БАТЬКІВЩИНА. НА СЬОГОДНІ – ЦЕ РЕЧІ НЕСУМІСНІ (ПРИНАЙМНІ, ДЛЯ МЕНЕ)

 Про що я думаю? Та багато про що.

Не так давно, один з моїх ФБ-друзів озадачив запитанням-докором. "Чому Ви так не любите свою державу?".

Як йому пояснити? Так сталось, що за фахом - я юрист. Звідти і знання та розуміння сутності понять, про які багато з моїх ФБ-друзів мають досить віддалене уявлення. Я не намагаюсь звеличитись. Не приведи Господи. Просто, не хочу аби мене звинувачували у невчинених гріхах. Повірте, і без них я маю, що спокутувати перед Богом.

Особисто для мене поняття Держава і Батьківщина, на даному етапі, - кардинально протилежні! І це - не гра!

Саме тому, пропоную до уваги деякі теоретичні речі. Прочитайте. Не зашкодить.

Держава — це знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). Арістотель вбачав у ній зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян (держава — це зосередження, що забезпечує політичне життя народу). Ціцерон визначав державу як союз людей, об'єднаних загальними основами права і загальної користі. Т. Гоббс назвав державу «природним тілом». І. Кант вважав, що держава — це об'єднання людей, підвладних правовим законам. Г. Гегель писав про державу як про «плин бога у світі». З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Відомий російський юрист М. Коркунов вважає, що держава — це громадянський союз, де вчиняється примус над вільними людьми. Близьким є визначення держави російського юриста В. Хвостова: держава — це одна з форм людського спілкування, один з видів громадянських союзів; держава — це союз вільних людей, що живуть на певній території і підкоряються примусовій і самостійній владі.

Своє визначення держави запропонував Б. Кістяківський: держава є правовою організацією народу, що володіє у всій повноті своєю власною, самостійною і первинною, тобто ні від кого не залежною, владою.

У радянській юридичній літературі на довгі роки утвердився однобічний підхід до даного питання. Держава визначалася тільки як політична організація економічно пануючого класу, що має такий апарат примусу, як класова диктатура, апарат класового насильства.

Така характеристика походила з ленінського положення про державу як машину для підтримання панування одного класу над іншим. Це визначення на довгі роки стає для юридичної науки радянського періоду керівним і спрямовуючим.

Досить природно виглядає більш широке визначення держави, а саме, як особливої організації публічної влади одного класу, блоку класових сил, соціальної групи, всього народу, що має спеціальний апарат управління та примусу, є офіційним представником суспільства і забезпечує його інтеграцію.

Державний апарат, проте, відокремлений від суспільства і не збігається з ним, у певній ситуації є антиподом суспільству, що може породжувати серйозні протиріччя між суспільством і владою.

У інших обставинах суспільство є системою, у яку державний апарат вписується досить природно, діє адекватно суспільним потребам й інтересам. Це суспільство вважається сильним громадянським суспільством, а держава — правовою. На жаль, прикладів такої взаємодії ще небагато.

ОТ ТАК – КОРОТЕНЬКО……

ВИБЄРІ МЄНЯ, ВИБЄРІ МЄНЯ, ПТІЦА ЩАСТЬЯ ЗАВТРАШНЄГА ДНЯ!

Хтось сказав, що реклама – двигун прогресу. Дивлячись на ту рекламу, яку пропонує більшість учасників виборчих перегонів, не дуже виглядає на обізнаність її творців з цією аксіомою. 

І двигун той якийсь – паровий, на вугіллі, позавчорашнього дня.

Скажу більше. Скидається, що працювало над тим двигуном одне й те ж конструкторське бюро. 

За одними лекалами.

Вимкнувши звук, одразу й не втямиш чия ж то машина мчить на всіх парах, подзенькуючи залізяччям під капотом. Уявляючи, що має унікальний двигун, зроблений лише для неї коханої.

Поексперементуйте. Вимкніть звук вашої зомбоскриньки й перегляньте політичну рекламу Регіонів, Об’єднаної опозиції, «Комуністів», Королевської. Навіть кольорова гама однакова. У «комуністів» - червоного більше.

Щодо змістовного боку – взагалі говорити не хочеться. Нещирість, облудність – прочитується одразу. Добре поставленими голосами винайнятих драматичних акторів «віщають» як не про «руїну, яку подолано», то про «нову команду», як не про «гальмо для бандитів», то про «повернення країни народу». Як казав один великий драматург: «НЕ-ВІ-РЮ!»

КРИЗА ЖАНРУ.

Поодинокі, дійсно зроблені від душі і зі знанням справи, рекламні ролики, скажімо, тієї ж «Нашої України» чи Радикальної партії Олега Ляшка – винятки, які лише підтверджують правило.

Виникає запитання. Чи окупаються затрати? Чималі затрати, враховуючи вартість секунди ефіру на рейтингових каналах у пройм-тайм. Патентовані політтехнологи говорять, що окупаються. Та не дуже віриться.

То що ж, пожирачі локшини, приємного апетиту!

КОРОТКИЙ КУРС ІСТОРІЇ УРКАЇНИ (Розділ Політичні партії)

Політичні партії – це занадто голосно сказано. Утворення під такими «брендами» скоріше перебувають в ембріональному стані, десь на другому-третьому тижні свого росту. Обриси плоду – є, але невідомо чи все гаразд з інтелектуальним розвитком.

Радше, мова може йти про товариства з, ну дуже обмеженою, відповідальністю, засновниками яких є певні особи, котрі підбирають в команду персонал до свого образу й подоби.

Чужинцю, а тим більше чужинцю, з власною думкою чи баченням ситуації, її розвитку, туди - зась! Навіть якщо вдасться туди «просочитись», то ненадовго. Партійний механізм, нещадний й безжальний до чужорідного тіла, вмить виявить такого і, або перемеле, вирівнюючи зі всіма іншими, або викине, як непотріб, у відходи. Залізний закон «природного партійного відбору». Непохитний,як сама створена система.

Ідеологічна складова будь-якої партії – річ вторинна і відіграє лише іміджову,  виставкову роль. Для прикладу. Чи можна вирізнити право-ліберальні партії (НУ, ПР), відкинувши псевдо гуманітарну складову? Як на мене, жодної різниці.

Так само і з, так званими, «лівими партіями». Різниця, хіба, в назвах і гучності лівацької риторики.

Тут мова може вестись винятково з точки зору одвічного українського питання – ГЕТЬМАНСТВА! Маючи за плечима «партію», нехай навіть лише з назвою, але печаткою в кишені, кожен з таких «гетьманчиків» відчуває і спонукає інших відчувати, свою «важність», яко виразника волі «громадянського суспільства». Маса – «ведеться».

Зародкові ідеологічні партійні утворення, при всьому розумінні потуг, в той, чи інший спосіб, скочуються до вищезгаданого еталону. Поодинокі яскраві представники у їх рядах – лише зайвий раз підкреслюють безпробудну сірість основної маси. Або глибинну невідповідність й суперечливість СЛОВА і ДІЛА, ГАСЛА  і ЧИНУ.

Одним словом, партії варті своїх лідерів, а лідери – партій. 

Про філософію влади та логіку процесу Ще у грудні 2010 року було написане. При підготовці першого бюджету «проФФесіоналів». Вже блудить між Кабміном і Радою третій. Не змінилось анічогісінько.

Відверто кажучи, сумно мені від всього того, що відбувається. Чуюся, як на тому шоу СТБ про екстрасенсів. Боронь Боже, до них не належу. Лише зайвий раз є нагода подякувати своїм професорам і київським, і харківським за те,чого навчили. Виявляється добрий заклали фундамент.

Короткий курс історії Уркаїни (Розділ Вожді)

Останнім часом, якось заметушився наш третій «месія». На кожному кроці, у кожному завулку патякаючи, як то було добре за його каденції. Не буду вдаватись в деталі, але маю повідомити того «блудливого хуторянина», що так було не завдяки, а всупереч його безвольній волі і безхребетному керуванню державою. Нехай не тішить себе. А то, як у старій пісні співається: «Всьо, шта била нє самной – помню»!

Така його активність сподвигла мене до побіжного аналізу керманичів Уркаїни, з кута зору лише свого, суто особистого сприйняття. В тому числі – візуального. Історія Уркаїни, за своєю суттю, є трагікомічною, як не цинічно це звучить. В народі кажуть: І сміх – і гріх, або: Сміх крізь сльози.

Портрети керманичів відображають її суть і сутність. Бувалий «червоний директор», позірний «кухонний інтелектуал» й злодійкуватий, але хитрий «безбашенний рубаха-парєнь». Можна детально зупинитись на характеристиці кожного з них. Але не це головне. Головним є те, що вся ця камарилья з одного «гнізда». Пострадянська «інтелігенція» у всій своїй красі.

Чого можна очікувати від таких? На що сподіватись. Доброго від них не ждіть! Для дітей тої епохи, які, бодай на один зуб, відчули смак влади радянської доби властиво калькувати свої спогади на дії. Їм хочеться всього того «бєспрєдєлу», який мали їх тогочасні зверхники. І нікуди від цього не дінешся. Тим більше, першим був «ідеолог»! Ось з нього і слід починати, а не співати йому панегірики й гукати «осанна»! Це – перший гріх України, після якого вона поволі почала трансформуватись у нинішній стан Уркаїни.

Як висновок. 

Хай робить кожен сам! 

Зате ми гарно співаємо!

Попалася під руки одна з газет-агіток. Автоматично, перегортаючи сторінки, наштовхнувся на досить цікавий, як на мене, допис з красномовною назвою: «Неповернутий виборчий борг Івану Франку» авторства знаного історика Олега Вітвіцького.

Не переповідатиму всього, але вразила мене реакція Каменяра, як її виклав автор, на програш у виборчій кампанії. Таке враження, що ті вибори відбувались не у далекому 1897 році, а у наш час. Звинувачення Франка стосувались «простих галицьких виборців, які продали не лише свої голоси, а й національну і людську гідність».

Застановимось на аксіомі. Купити можна лише те, що продається! Ніхто мене не переконає у зворотному. Не приймається голосіння «простих галицьких виборців» про «залякування». Не можу собі уявити як можна «залякати» того виборця у процесі ТАЄМНОГО голосування. Коли ж йдеться про завданий результат і відповідальність за нього, тоді це не «залякування», а щось зовсім інше. Це тваринний страх тих, що при владному кориті за своє місце біля нього. То чи це «залякування»? Ні!  Це та сама продажність.

Деградація суспільства настільки очевидна, що не потребує детального обґрунтування. Деградація у всьому. Те, що колись вважалось чеснотами – щирість, правдивість, доброта, співучасть, щедрість, нині сприймається як блаж чи ще гірше – аномалія. У нашому такому показово релігійному краї, краї, де було таким сильним почуття ліктя, спільноти, єдності запанував насаджений ззовні індивідуалізм. Безпринципний і цинічний. У його найгірших проявах.

«Кожен за себе» й «моя хата скраю» - ось підвалини суспільства у якому ми існуємо.

Повертаючись до Франкових часів.

Після розчарувань настала «міжвоєнна доба». Саме «міжВОЄННА», з акцентом на воєнний період. Час злету національної самосвідомості українців, громадянської гідності припадає якраз на роки воєнних лихоліть.

«Весна народів» Австро-Угорської імперії Першої світової, несправджені надії – Другої. Кращі з кращих в той час зложили свої голови на кривавих полях війни, були замордовані в катівнях і таборах, чи то польських, чи то радянських.

Завойовники чорним терором насаджували страх у тих, що залишились. Той страх підлим хробаком в’їдався у мозок і серце нації. Спопеляв волю, роз’їдав хребет.

Нині – ми тяжкохворі. Хтось каже – невиліковно. Чи так це? Хто знає?

Але маємо, як і більш століття тому, «простих галицьких виборців», котрі налаштовані, як і тоді, продати не лише свої голоси, а й національну і людську гідність.

То, може, ми варті того, що маємо?

І борги залишимо не оплачені……    

Громадянське суспільство крізь призму файного міста.

Інколи, спостерігаючи за життям нашого файного міста, закрадається думка про нереальність всього, що відбувається. А вірніше – не справжність. Відчуття дитинства, коли в захованій бабусею бляшанці з-під кави виявляєш чудодійний кавовий напій «Ячмінний колос».  Запах – є, а вміст – аби не нашкодило. 

Так само і з нашим місцевим «громадянським суспільством». Гучні заклики, проведені акції, «галочки» у звітах і нульовий результат. Не всюди, не завжди і не зі всіма, щоправда. Тут вже питання в тому, чи хочуть ті хто «заховав» бляшанку, щоб її «знайшли» і «належним чином» розпорядились. Посмакували ерзацом зі смаком справжності. І добре – всім!

Громадянське суспільство може існувати лише там і тоді, де мешкають активні громадяни, а не галаслива отара обивателів. У яких замість мозку – шлунок. Яким вона, та отара, ні – не думає, а роздумує. Щодо доцільності свого галасу, його тональності й гучності. Щоб не нашкодило. А тоді, можливо, й щось перепаде із панського столу.

Імітація й імітатори – ось наше громадянське суспільство. У всій своїй красі. Гірко і сумно. 

Про моральність політиків та громадську активність.

Ініціатива «Першого грудня» закликала до проведення національного круглого столу. Поважні люди, абсолютну більшість яких я щиро поважаю, а перед окремими ладен схилити голову, має намір «спільно шукати відповіді на виклики сьогодення та формулювати практичні суспільні завдання», як анонсовано в окремих виданнях. Очікується, що участь, знов таки, з повідомлень учасників Ініціативи, «у ньому візьмуть знакові постаті з різних суспільних сфер». Цікаво мені чи до тих знакових причислений і Ющенко? Ну, дуже цікаво. Бо, як виглядає, свого часу підписаний пріснопам’ятний Меморандум, який поклав початок кінця того, що ми називаємо Майданом, появився у світ з легкої руки таких же «знакових постатей», як відповідь на тогочасні «виклики сьогодення». Знов таки, круглий стіл, як я розумію, передбачає участь у ньому, як опозиції, так і влади. Вочевидь, на таке поважне зібрання буде делегований світоч галицького інтелектуального бомонду Анна Герман. Кому ж іще? Не самому ж колись молодому вченому, який допомагав академіку Патону «рішати питання», чи доктору економіки пану Лук’янову дорогоцінний час гаяти? Можливо влада делегує захисника мас-медіа та затятого борця за свободу слова, молодого політика пані Бондаренко, або знаного правозахисника пана Ківалова. Мають з кого вибирати. Славне гроно. Не обійдеться й без визначного громадського діяча європейського рівня, а за сумісництвом депутата, пана Коліснічєнка. Без нього ж не охреститься! До того ж, представник захисників меншин (у цьому контексті маю на увазі національних) за круглим столом – це так по-європейськи і толерантно. Ось з ким, шановні, без жодних лапок чи іронії, учасники Ініціативи доведеться виробляти «нові правила гри «в дусі Гавела». Ви б для початку запитали у візаві чи вони, взагалі, знають хто такий Гавел.

Проте, трошки ближче до грішної землі.

Чомусь вкоренилось у нашій свідомості, що політика – то брудна справа і йдуть у неї пройдисвіти, злодюги та моральні збоченці. Міф? Не знаю. Останнім часом втілюються в життя провісницькі слова зі славного «Маршу авіаторів»: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью!» Найсміливіші фантазії й утопії на очах стають реальністю. Не скажу, що лише позитивні. Швидше – навпаки.

Чому так відбувається? Маю відповідь, котра сподобається далеко не всім. Ми так і не виросли з коротких піонерсько-комсомольських штанців. Не перерізали пуповину, що з’єднує нас, нинішнє українське суспільство, з материнською радянською утробою. Ми й надалі живимося соками збанкрутілої тоталітарної системи. Всмоктуємо її отруйну сутність. Тому і вважаємо, що політику не можна робити чистими руками. Всі наші життєві реалії волають про це. Коли ж політику роблять брудними руками, то чи може бути вона чистою і прозорою? Запитання риторичне і відповіді не потребує.

Нинішня вертикаль влади будується людьми пострадянського складу характеру й розуму. Вони вибудовують її так, як це робили попередники-зверхники, опинитись на місцях яких, була їх потаємна споконвічна мрія. Нарешті вони дорвались до керма. А тут від перегріву частенько відмовляють гальма. Тому і чудять, почасти. Та так, що аж дрижаки проймають.

Для підтвердження правдивості моїх слів варто звернути увагу, бодай, на зовнішні прояви. Короваї з хлібом-сіллю, безглузді зустрічі з трудівниками полів і ферм чи віртуозами станка.  Атрибути радянської доби, як прояв піклування доброго царя про своїх холопів. І ще, можливо дрібничка, але, як на мене, дуже важлива. Стиль спілкування начальник-підлеглий. За цієї системи начальник ЗАВЖДИ буде «тикати» підлеглому, навіть коли той удвічі старший від зверхника. Такий стиль. Нікуди не дінешся.

Ось саме через те беруть мене сумніви, що на прийдешніх виборах у владу прийдуть інші люди. Прийдуть ті ж самі, можливо під іншими прапорами й з іншими гаслами. Проте з тією ж внутрішньою програмою людини пострадянської доби. І не важливий їх вік. Як вже колись казав, щодо окремих «молодих політиків» складається враження, що вони працювали, щонайменше, помічниками у «дорогого Леоніда Ілліча». Поодинокі винятки лише підтверджують правило. 

На превеликий жаль, серед тих, хто реально претендує на входження у владу відсутні люди з європейським мисленням, навіть коли вони репрезентують свою європейськість назвою партії. Нудні обличчя в лакованих штиблетах одітих на онучі. Електорату саме такі й подобаються.

Олег Мартинюк

«Обіцянка-цяцянка, а дурному – бублик». Політичне кредо «гореполітика-аграрія».

«Якщо ви промовите достатньо велику брехню і будете її повторювати, то люди врешті-решт у неї повірять. І так можна продовжувати брехати доти, поки державі вдається приховувати від людей політичні, економічні та військові наслідки цієї брехні. Таким чином, першочерговим завданням держави стає придушення інакомислення, адже правда – кровний ворог брехні. Відповідно, правда – найбільший ворог держави.»

Пауль Йозеф Геббельс - Рейхсміністр народної освіти и пропаганди Німеччини.

Здається передвиборні перегони вступили у ту фазу, де прийнятними видаються всі засоби. Недаремно я виніс у якості епіграфу знаменитий вислів колишнього рейхсміністра. Достатньо підставити у нього замість слова «держава» ім’я декого з кандидатів в народні обранці й картинка вимальовується досить колоритна.

Вимушений звернутись до теми брехні оскільки просто промовчати щодо останніх публікацій «акул пера» на службі «кімнатного фазендейро», аматора-шанувальника птахівництва й свинарства на наших теренах – себе не поважати. Тим більше, що вражені й чисто професійні почуття.

Доморощені «правдоруби» лише за один день спробували, щонайменше тричі, метнути нечистотами, яких так багато у їх хлібодавця, в юристів Громадсько-політичного об’єднання «Українська справа», що представляють в судах інтереси мешканців сіл, яких ощасливив своєю присутністю чи тільки має намір «ощасливити», вже згадуваний мною «добродій-аграрій».

І одразу ж дві брехні. Брехня перша, що, нібито, юристи ГПО «Українська справа» програли справу достойнику-меценату у Господарському суді. Річ в тім, що юристи «Української справи» взагалі не приймали участі у процесі, який розглядався у вищеназваному суді. Сторонами у ньому виступали ПП «Агропродсервіс-Плюс» та Великоходачківська сільська рада, інтереси якої представляв запрошений нею адвокат, що жодного відношення до «Української справи» немає. Нагадаю, що розгляд даної справи відбувався 31 серпня.

Брехня друга і засаднича.

Всі пам’ятають гучні заяви того ж таки «господарника-кандидата» про те, що без згоди громади села жодного виробництва з вирощування індиків у ньому ввірене підприємство проводити не буде. Електронні й друковані ЗМІ дружньо підхопили запевнення «достойника» й багатотисячно його розтиражували.  Одночасно, так само дружньо, хлюпнули словесним брудом в найбільш реального опонента на окрузі. Мовляв, піариться негідник, зловживаючи людською довірою.

А саме в цей час, 29 серпня, Козівським районним судом було продовжено розгляд справи за позовом мешканців села Великий Ходачків до ПП «Агропродсервіс-Плюс» щодо заборони діяльності. І саме в судовому засіданні представник позивачів – мешканців села, намагався добитись від представника відповідача – підприємства, юридичний, процесуальний документ, який би підтверджував чистоту намірів та правдивість запевнень одного з співвласників, а за сумісництвом – кандидата в депутати. Пропонувалось кілька варіантів такого документа, аж до укладання мирової угоди чи відкликання позовних вимог. Ми пішли, навіть, на такий ризикований крок, оскільки були твердо переконані, що всі клятвені запевнення – мильна бульбашка, намагання актора-нездари створити добру міну за поганої гри. А говорячи нинішнім новоязом – банальне «кідалово». Ціна всім таким запевненням - щербатої копійки не варта. Чи потрібно говорити, що ЖОДНОГО юридично значимого документа, який би гарантував припинення діяльності підприємства у напрямку облаштування птахоферми у селі Великий Ходачків  надано не було. Досить красномовно прозвучали слова судді звернені до представника ПП «Агропродсервіс-Плюс» : « То я так і не зрозумів. Ви відмовляєтесь від тих пташників чи ні?»

У відповідь – тиша.

І остання за цей день брехня стосовно ролі і місця юристів «Української справи» щодо подій у селі Настасові. Може б і не варто було торкатись цієї теми саме зараз, але «цеховики-многостаночники» пера й чорнильниці, навіть не усвідомлюючи того, що самі себе підводять до тої ями з гноївкою, діючи за дідусем Фрьойдом, всує згадали «зелених» у своїй публікації з такими симпатичними свинячими пиками. Не треба було вам їх, тих «зелених» згадувати. Навпаки, ви б мали затикати рота кожному, хто тільки намірився їх називати. Не приведи Господи, а зараз під вибори – їм сам Бог приказав, налетять шуліками, тоді навіть юристи «Української справи» не допоможуть!

ЕАГ «Фокус»