Теоретичні
напрацювання наших великих попередників, починаючи від Шевченка, сформували
надійний фундамент української ідеї. Проте, істинне вчення має цінність у
своєму практичному, прикладному застосуванні. Підміна творчого розвитку ідеї її
тлумаченням багато користі не принесе. Це зовсім не означає відмови від
фундаментальних напрацювань. Творче переосмислення, відповідно до конкретного
історичного періоду – ось запорука успіху.
Наше
ставлення до нинішньої центральної влади.
На
жаль, в черговий раз доводиться констатувати, що маємо справу з владою за своє
суттю і сутністю – окупаційною. На заміну одному ешелону олігархату, прийшов
інший. Не менш зажерливий і ще більш цинічний. На противагу попередникам,
орієнтований більшою мірою на, т.зв., «захід». Так само узалежнений від
кредитів та команд «хлібодавців». Якщо у дореволюційний період співвідношення орієнтації
влади становило 70/30 на користь Росії, то нині маємо тих самих 70/30
діаметрально протилежної орієнтації на «Європу».
Співіснування
нинішньої центральної влади і націоналістів важка окрема розмова. Дискусійна й
відверта.
Вивільнившись
з-під протекторату північно-східного сусіда ми миттєво, і добровільно, підпали
під прямий протекторат «демократичної Європи». «Смотрящих» зі сходу, замінили
куратори з заходу. Подекуди, повністю калькуючи попередників. Маються на увазі неофіти
-«українці» на найвищих ключових посадах, як в уряді, так і в, т.зв., силових
структурах. Вектор направленості – не грає визначальної ролі. Визначальним є
те, що влада, її суть і сутність – НЕ УКРАЇНСЬКІ. Як попередня, так і нинішня. Тому,
всі біди від цього. Центральна влада – влада заробітчан, що розглядають
Україну, як бізнесовий проект, а не державне утворення. Всі вони роблять вигляд
добрих менеджерів, а не державотворців. До того ж велике запитання, чи добрих?
Більш
непрофесійного уряду на чолі з недолугим прем’єром – Україна ще не мала. Ховаючись
за гучними гаслами, «батьки-реформатори» - прем’єр, уряд, президент, верховна
рада, насправді сповідують ідеологію професійного жебрака. Тим самим,
перетворюючи Україну в принизливу утриманку.
На
цьому тлі активізувались творці різного роду парт-проектів. Нам необхідно
настійливо донести до українців ідею побудови Української Самостійної Соборної
Держави, як єдино можливої реалізації нашої незалежності і майбутнього
процвітання. Лише за умови успіху в побудові Української Національної Держави,
можливі досягнення у всіх похідних – соціальній справедливості, розвитку
демократії (народоправства), вільного розвитку господарки. Намагання ж вирішити
проблеми в окремо взятому сегменті – приречені на поразку. 24 роки псевдонезалежності
тому підтвердження.
Ставлення
до місцевих виборів 2015 року. Ось де ми маємо виробити чітку й однозначну
позицію.
Місцеві
вибори за старим виборчим законом, зі змішаною системою виборів до рад вище
сільської, з тими самими повноваженнями рад та існуванням, за великим рахунком,
паразитуючої інституції державних адміністрацій – нікому не потрібні. Їх
проведення – консервація системи місцевого управління досить вигідної нинішній
центральній владі.
Тому,
найперше, що маємо вимагати – зміна виборчого закону до органів місцевого
самоврядування з прямими у ДВА тури виборами міських, селищних, сільських
голів. Висування кандидатів до рад та на посади голів винятково політичними
партіями. Вибори до рад міст, селищ, сіл – за мажоритарною системою. До
районних та обласних рад – за пропорційною з відкритими списками. Вибори
обласних, районних голів проводяться відповідними радами у ДВА тури з-поміж
обраних депутатів. Голови обласних і районних рад водночас очолюють відповідні
виконавчі комітети, не складаючи депутатських повноважень. Одночасно, в законі
слід опрацювати реальний, зрозумілий й однозначний механізм відкликання
депутатів та голів рад, сіл, селищ, міст.
Такий
порядок буде першим кроком до справжнього народовладдя, чи того, що називав С.
Бандера – народоправством. З дійсним представництвом народу в органах місцевого
самоврядування та реальним контролем за їх діяльністю.
Нам
слід вимагати перегляду правил оподаткування, адміністрування та розпорядження
податковими надходженнями. Разом зі скороченням кількості податків, необхідно
переглянути саму базу оподаткування. Тим самим, створивши підвалини розбудови
місцевого самоврядування (народоправства), народження правдивих господарів на
своїй землі.
За
таких умов, участь у виборах націоналістичних сил є життєво необхідною. Не
проста участь, а переконлива перемога у них.
А
чи варто брати участь у виборах за старими правилами? Чи мають націоналісти,
бодай якийсь, шанс на перемогу у них? Чи не краще бойкотувати такі вибори,
вибори між великими і дуже великими грошима, між брехнею і напівправдою, вибори
між відвертими брехунами і фантазерами-популістами?
Однозначно
– варто брати участь у виборах!
Лише
беручи участь у виборах матимемо змогу донести до широкого кола громади свої
ідеї, своє бачення побудови і розвитку Держави. Так, саме Держави, адже
Національна Держава будується з села, містечка, міста, а не навпаки.
Знавці
скажуть, що виграти у таких виборах буде для нас досить проблематично. Але ж ми
самі про це знаємо. Ми свідомі того, що значна маса населення засліплена псевдо
ліберальними, псевдодемократичними «західними» цінностями, які нав’язують
примарний світ позірної свободи та
фантом рівних можливостей. І все це подається нинішньою центральною владою, як
життєві орієнтири суспільства. Ми також свідомі того, що ця категорія населення
інтелектуально не готова сприйняти націоналістичні цінності.
З
різних причин.
По-перше,
прерогативи у сьогоднішнього
українського соціуму розставлені таким чином, що матеріальне превалює над
духовним. Йому є незрозумілою теза про те, що лише через зростання духовного,
ми зможемо досягнути успіхів у
соціально-економічній сфері. Рабська психологія «ситого шлунку», наразі,
домінує.
Саме
для того, щоб змінити вектор вподобань, з його переорієнтацією на духовне, інтелектуальне зростання, ми зобов’язані
приймати участь у всіх виборах.
Найкраще
підтвердження істини – практичний результат. Принаймні, для нашого нинішнього
суспільства.
Обіцяти
– не означає виконати. Акцентуючи цю тезу, з посиланням на конкретні приклади «обіцяльників»,
ми маємо запропонувати активній частині суспільства, яка готова сприйняти
ідеологію націоналізму, наш реальний шлях до виконання не обіцянок, а
засадничих програмних завдань. Використовуючи все надбання попередників, нам
необхідно чітко і зрозуміло донести до громад первинність побудови Української
Національної Держави й вторинність суспільно-політичного та
соціально-економічного укладу. Первинність – фундаменту й вторинність –
надбудови. Виключно на доброму фундаменті можна звести достойну будову. Лише в Українській
Самостійній Соборній Державі будуть справедливо вирішені всі інші проблеми. Досвід
років існування псевдонезалежної України з її п’ятьма «президентами» та добрими
трьома десятками «урядів» – яскраве тому підтвердження.
Таким
чином, участь у виборах, в першу чергу, слід розглядати як можливість
пропаганди ідей націоналізму, а не лише, як можливість входження у владу. Хоча,
«олімпійський принцип» також не самоціль. Маючи у своєму розпорядженні владний
майданчик, ми значно підсилимо ефект такої пропаганди. Щоправда, за наявності
вишколених, достойних, фахових кадрів.
Ось
саме тут маємо шанс зіштовхнутися з новими проблемами.
Вся
доцьогочасна ідеологія українського націоналізму заточена на боротьбу, на
революційний поступ. У примітивному розумінні – на руйнування. Руйнування старої
системи державної влади, олігархічних принципів побудови економіки.
В
цьому сенсі, виникає логічне запитання: « А що ж після руйнування, після зламу
старої машини?». Підняти прапор націоналізму над руїною і зупинитись?
Звичайно
– ні! Зруйнувавши старий непотріб, ми маємо проявити хист будівничих, інакше
скотимося до рівня вже існуючих «тежнаціоналістичних» партій, які деградували
до рівня банальних історико-культурних
гуртків, що ледь жевріють на політичних задвірках, чи бізнес-товариств з дуже
обмеженою відповідальністю. Цього допустити не можна.
Ще
одна підстава участі у виборах. Досвід політичної боротьби на місцевому рівні
слід трансформувати у мистецтво будування національної держави. Від самих її
підвалин. Починаючи з організації влади сільських громад і до організації
центральної національної влади Держави.
Для
більшого успіху на цій дорозі було б доцільно, допоки ще є час, провести
дискусії з іншими братніми націоналістичними рухами, партіями, організаціями. Викрастилізувати
й закріпити спільні фундаментальні об’єднавчі напрямки, узгодити шляхи їх
досягнення та методи спільної роботи.
Одночасно,
на шляху до місцевих виборів, необхідно відшуковувати дієвих людей з-поза
націоналістичних структур, які поділяють націоналістичні погляди, але з різних
причин ще не перебувають в організації. Підтримати їх, надати організаційну
допомогу. Разом з тим, розуміючи й свою відповідальність за їх подальшу
поведінку й діяльність.
Запропоноване
не є закликом до прямої дії, а лише намаганням звернути увагу й на цей бік
життєдіяльності організацій, що сповідують ідеологію українського націоналізму.
Необхідні дискусії й діалог в націоналістичному середовищі.
Життєздатність
ідеї завжди перевіряється в її практичному застосуванні.
Мета
чітка й зрозуміла - Українська Самостійна Соборна Держава. Шляхи досягнення –
за нами.
Немає коментарів:
Дописати коментар