За
підрахунками окремих активістів – сьогодні маємо рівно місяць нашої революції.
Місяць подіям, що потрясли Україну, якщо не світ.
Початок
не віщував особливих загроз для діючої влади. Флешмобами й піснями ЦЮ владу не
зрушиш. Очевидно, існували якісь домовленості щодо формату і термінів акції.
Щось пішло не так в організаторів. Банальна «активність» в межах проекту
переросла у значно більше. Поза волею виконавців та спонсорів. Несподівано і
для учасників. Не критично. І з тією некерованістю можна було дати раду. Якби
не повна відсутність здорового глузду у владоможців та їх показне завзяття
вислужитись перед зверхниками.
Зачистка
Майдану з 30 листопада на 1 грудня – найгірше, що могла зробити влада за цих
обставин. На Майдані залишалось не більше 300-т осіб. Більшість, переважна
більшість – студенти з їх ідеєю «мирного стояння», тобто учасників проекту. На
ранок вони б розійшлись самостійно. Тим більше, звечора було доведено, що
майдан згортається. Доведено офіційними організаторами проекту. Але комусь
потрібно було показати свою відданість і рішучість. Показали.
1-го
грудня ситуація вийшла з-під контролю, як організаторів, так і влади. То був
зоряний час для об'єднаної опозиції
перехопити ініціативу і взяти всі процеси у свої руки. Проте, разом з процесами
необхідно було брати і відповідальність за те, що відбувається. І, що головне,
може відбутися. Одне слово волати перед натовпом – Революція, інша справа її творити.
Опозиція до цього не була готова. Вона злякалась тієї маси людей, які вийшли на
Майдан. Вже не за якісь ефемерні підписи на віртуальній асоціації з Європою, а
зовсім за інше. За право називатись людиною, а не безмовним бидлом. За право не
бути звіряче побитим ПРАВООХОРОННИМИ органами лишень за те, що опинився не у
тому місці і не в той час. А те, що відбувалось на Банковій 1-го грудня саме
так і виглядає. Більше того, недобитих ще й звинуватили у масових безпорядках й
оперативно повідомили про підозру.
Подальший
перебіг подій навіяв сум і усвідомлення безпорадності тих, хто волею долі
опинився на їх гребені. На разі, виглядають тією ж «піною», як завжди.
Відсутність
єдиного центру керування процесом – головна біда. Виокремлення секторів на
«громадський» та «правий» - не було б загрозливим, якби існував монолітний
«центр». Можливо, навіть, була б з цього користь. Проте, маємо «болото», а не
«твердий ґрунт».
Громадський
сектор, як вбачається з останніх заяв та подій, пробує відновити свій вплив.
Різного роду прес-конференції та маніфести – тому підтвердження. Маючи в руках
такі вагомі аргументи, як «стрімове ТБ» (спільно бачення, громадське),
телеканали ТВі, «ZIK» та «5-й», громадський сектор масовано атакує об'єднану
опозицію та намагається спонукати її до активних дій. Хоча, яких саме не знає
сам, або, банально, боїться їх озвучити. Різного роду громадські лідери та
моральні авторитети з трибун Майдану та голубих екранів менторським тоном
повчають маси ЩО робиться не так, не даючи рецепту ЯК то треба зробити, щоб
було ТАК. Це трохи дратує, але – мудрий стерпить. Одночасно, від окремих
«польових командирів ‘04”
чуємо прожекти творення широкого фронту спротиву. Зокрема, пропонується обрання
нинішнім майданом якогось штабу з представників партій (не тільки тих, що
входять в ОО), громадських організацій, окремих «лідерів» та «авторитетів».
Завідомо
хибний шлях. Як собі уявляє «командир» таке обрання Майданом? Голосування
шляхом підняття рук? Так можна проголосувати і за якогось Інцитата — улюбленого коня
новітнього Калігули. Одноголосно, чи одностайно! Доречі. Не треба вводити в
оману маси і не займатись самообманом щодо наявних на Майдані «представників
громадянського суспільства». Переважною більшістю – це люди, що за волею долі
опинились там. А може і не долі? Хтозна? Це - по-перше.
По-друге.
Знову пропонується творення «згори». А це вже набагато серйозніша проблема. Не
маючи реальної підтримки на місцях, будь-хто з вибрано-призначених лідерів
ризикує так і залишитись в когорті «широковідомих у вузьких колах». Не без того
щоб зістригти якісь-не-якісь купони. Особисто для себе, звісна річ. Але яке це
має відношення до лідерства у його первісному розумінні? Для реалізації
задуманого необхідна наявність широкої мережі громадських об’єднань, які б
могли висунути зі свого середовища справжніх лідерів. А це практично неможливо
зробити. З двох причин – час і сама наявність, а насправді відсутність такої
мережі. Подібне можна стверджувати і щодо профспілкового руху, якщо ідея
страйків – не черговий прожект теоретиків-мрійників.
Викликає
багато запитань й участь в керівництві штабом представників позапарламентських
партій. Чи передбачаються якісь квоти і хто їх буде визначати? Наразі маємо
щось біля 200-т партій, з них, щонайменше 100 т.зв. «національно-демократичного»,
«ліберально-демократичного», просто «демократичного» спрямування. Це – по мінімуму.
Ми знаємо, що то за «партії». Звідні брати-близнюки таких самих «громадських
організацій». Але, тим не менше.
Останнє,
як видається, саме основне. Необхідно, врешті-решт, уяснити якою мовою слід
розмовляти з владою. Невже так важко усвідомити, що неможливо вести діалог з
людиною, скажімо, англійською мовою, коли людина цю мову НЕ ЗНАЄ і НЕ РОЗУМІЄ. Так,
окремі слова. Щоб виглядати мудрим, співбесідник буде хитати головою, навіть
завертати ті окремі слівця, що засіли в голові але не розумітиме СУТІ. Марна справа.
Відповідно, слід шукати більш зрозуміліший метод спілкування.
Багато
з нас полюбляє чорну запашну каву. Уявімо, що замість неї нам запропонують «Курземе».
Річ поживна і, кажуть, смачна. Але – «Курземе». «Кавовий напій». Ерзац! Не кава.
Ось,
якісь такі відчуття.
Олег
Мартинюк
ЕАГ
«Фокус»
Немає коментарів:
Дописати коментар